сайт міста Умань 04744.info

top panarama
A+ A A-

Уманчанин Іван Шевчук – розміновувач Алжиру

  • Субота, 04 березня 2017, 15:30

algirУ 1962 році Алжир, після восьми років виснажливої війни з колоніальними французькими військами, нарешті здобув незалежність. Лідер національного фронту визволення Ахмед Бен Белла вирішив вести країну соціалістичним шляхом розвитку.

 

 

Перше завдання, яке постало перед ним вже як президентом – повернути в народне господарство 600 кілометрів землі на узбережжі Середземного моря, густо нашпигованої мінами. Карту мінного поля французи забрали з собою. В Алжирі власних спеціалістів з розміновування не було, і Бен Белла попросив допомоги в Радянського Союзу.

 

Народжений у сорочці

 

Уманчанина Івана Шевчука призвали до Радянської Армії у 1961 році. У Миколаєві закінчив сержантську школу. В Одесі здобув військову спеціальність механіка-водія танка. Однак служити до військової частини його так і не направили.

 

– Несподівано, після ретельної перевірки, мене відрядили до Москви на шестимісячні курси, – розповідає Іван Григорович. – Спеціальна підготовка велася в суворій таємниці, і про кінцеву її мету ніхто навіть не здогадувався. Між собою ми вирішили, що очевидно далі нам доведеться служити на острові Свободи, як тоді називали Кубу. Там якраз розгорявся Карибський конфлікт. В це ми вірили до останнього дня, коли нас переодягли, в присутності маршала Чуйкова, в цивільний одяг, і привезли до одеського морського порту. Лише на п'яту добу нашого "круїзу" ми зрозуміли, що пливемо зовсім в інший бік…

 

На берег Алжиру Іван Шевчук з товаришами не зійшли, а висадилися десантом темної ночі на грізних бойових машинах Т-54.

 

Смертоносна прибережна смуга завдовжки 600 км, де через кожні 10 сантиметрів закопана протипіхотна міна, і на кожні 10 квадратних метрів – протитанкова, наводила жах на місцевих жителів. Президент країни Бен Белла особисто зустрів "советікус командос", і пообіцяв їй в усьому своє покровительство.

 

За наказом президента для саперів були створені виняткові умови проживання і відпочинку. За кожним закріпили по два перекладачі, які супроводжували хлопців повсюди, виконуючи ще й роль охоронців. Своє радянське походження старалися не афішувати. Івана Шевчука алжирці знали як Жана, іспанця за національністю.

 

– Майже щоранку ми виїжджали на роботу, – згадує Шевчук. – У танка попереду і позаду важкі котки-трали. Проходить він мінним полем – навкруги вибухи, море вогню і пилюки. А ми в танках, задихаючись від спеки, чуємо лиш, як осколки б'ють броню. Були такі міни, що підскакували на вісім метрів угору, і вже там вибухали. Найменша необережність – і прощайся з життям. Одинадцять хлопців із нашої групи відправились додому в цинкових домовинах. У мого друга, полтавчанина Віктора Прядка відірвало ногу.

 

Він не захотів повертатися в Союз, поставивши перед командуванням вимогу – "зробити" ногу як у знаменитого льотчика Маресьєва. Щоб міг танцювати.

 

Його прохання виконали – замовили протез аж в Іспанії. Я сам тричі був на межі життя і смерті. Але Бог милував. Видно, я народився в сорочці. Одного разу разом із командиром на розвідувальному танку ми наткнулися на купу протипіхотних мін. Вибуховою хвилею 35-тонну машину підкинуло вгору на півметра, але ми відбулися синцями – 180-міліметрова броня виявилася надійною.

 

Усім обіцяли звання Героя

 

Іван Григорович Шевчук, який зберігав таємницю про нерозголошення свого перебування в Алжирі цілих двадцять років, згадує той період у своєму житті як один із найкращих. Була молодість, часом нерозсудлива, але сповнена справжньої чоловічої дружби. До цього часу бринять в очах сльози, коли розповідає про загибель товаришів. Всі вони мріяли про щасливе життя. У кожного під ліжком стояли валізи з грошима. Зарплату у франках вони отримували майже таку, як у генерала.

 

– Моєї тримісячної платні вистачило б на те, щоб купити авто будь-якої марки, – ще й зараз у голосі колишнього воїна-інтернаціоналіста проривається жаль. – Однак щоб переправити його в Одесу, потрібно було заплатити півмільйона франків. Кинулися було оформляти через зовнішторг документи на наші "Москвичі" і "Волги", але ті, хто це зробив – через певний час підривалися на мінах. Вирішили – погана прикмета, і відмовилися від цієї затії.

 

Гроші, як і нездійсненні мрії про красиве життя після демобілізації, так і залишилися в Алжирі – до Радянського Союзу вони були не ввізними.

 

Тодішній Генеральний секретар ЦК Микита Хрущов знав про цю засекречену групу військовослужбовців, які підпорядковувалися безпосередньо міністру оборони Малиновському. Обіцяв усім присвоїти звання Героя Радянського Союзу. Однак невдовзі його звільнили з посади і солдат у цивільному, яких вважав особистими друзями президент Алжиру, і яких проводжали додому як національних героїв (як-не-як зберегли життя сотням алжирців, знищивши смертоносну начинку на 100 гектарах), нагородили лише медалями "За відвагу".

 

Армійського гарту лисянину Івану Шевчуку вистачає й зараз. Колишній завзятий спортсмен, непробивний воротар, якого в армії називали Яшин, без зусиль може ще підтягнутися на турніку з десяток разів.

 

"Підбирали в нашу команду хлопців сильних, витривалих". Пропонували йому після демобілізації, враховуючи заслуги, будь-який виш на вибір. Однак більшу частину життя Шевчук пропрацював викладачем в лисянському агроліцеї, зрідка шокуючи колег фотографіями з сімейного альбому, де він з президентом екзотичного Алжиру і кінозіркою Бриджит Бардо – мрією кожного чоловіка 1960-х, з якою йому пощастило зустрітися на березі Середземного моря.

 

Автор - Олександр ЩЕРБАТЮК

Джерело – Вісті Черкащини

Loading...

Додати коментар

Логін

 

slogin.info

Реєстрація

Реєстрація Користувача
або Скасувати