сайт міста Умань 04744.info

top panarama
A+ A A-

Голодомор 1932-33-іх років - кривава рана Черкащини

  • Субота, 23 листопада 2013, 10:30

cvihaГолодомор 1932—1933 років забрав життя 300000 жителів Черкаської області. Найбільше постраждали Корсунь-Шевченківський район – 13521 померлий, Лисянський – 12934 та Тальнівський райони – 10068 жителів.

 

 

Тиша в селах. Люди, які ще могли ходити, пересуваються як примари. Корови не мукають, кури не кудкудакають, собаки не гавкають. Їх просто немає. Їх поїли. Люди з пухлими животами й порепаними ногами помирають у хатах. Люди божеволіють і їдять своїх та сусідських дітей. Звуть на свіжину сусідів. Ті, хто пережив голодомор, досі бояться тиші.

 

Такими у більшості є спогади жителів Черкаської області, які пережили те страшне лихоліття. А кожного року свідків тих страшних часів залишається все менше й менше. Навесні 1933 року щохвилини помирали 17 людей, щогодини – 1000, щодня – майже 25 тисяч. Середня тривалість життя українців у розпал голоду становила 7,3 року – для чоловіків і 10,9 – для жінок. Протягом 17-ти місяців голодомору померло 4 мільйони українців.

 

Очевидці свідчать

 

Єфросинія Яківна Гніденко з Хлипнівки, що на Звенигородщині, пригадує, як шукали на городі гнилу картоплю і вибирали з неї поживний крохмаль. В інших селах Звенигородщини: Мурзинцях, Тарасівці, Неморожі – люди падали від голоду наповал. У Тарасівці був канібалізм, їли дітей. Виживали, харчуючись лободою, буряком. «Фросю, – казала мені подруга, – я знайшла таке, що буде смачніше за пшеничні коржі. То ми зробили таку кашу з сушеного листя липи і частини борошна. А перед цим наїлися сухого липового листя, то трохи не збожеволіли, дур якась ударила в голову. Я й досі не наїдаюся. Думала, буду хліб ховати, з собою носити, бо ж не наїмся його ніяк».

 

Учителька Онісімова Олена Петрівна, жителька с. Піщане Золотоніського району, згадувала, як «активісти забирали геть усе, видирали з рук дітей останню скоринку, останній шматочок макухи. Попід дворами їздили підводи, забираючи тіла померлих. Були випадки, коли разом із покійниками вкидали в ті ями і живих, тільки непритомних. Так, Гусак Пріська Микитівна, коли її вкидали до ями, зачепилася тряп'ям одежини й застогнала… Переляканий їздовий привіз її назад».

 

Копил Катерина Іванівна із с. Великий Хутір, що на Драбівщині, розповідала, як вони великою сім'єю, щоб вижити, дерли качани, товкли у ступі і з нього пекли якісь хлібчики. Одного разу до них прийшов якийсь чоловік просити хліба, а баба якраз привезла картоплі, борошна, хліба, то й дали тому діду. Він з'їв його та й помер під тином. Люди купами лежали по шляху. Їх збирали грабарками і голими на рядні вкидали у ями. «У нашій родині померло 8 дітей. У сусідньому селі Павлівщина їли дітей. Батьки боялись нас випускати, та і ми самі не могли ходити, бо були пухлі від голоду», – розказувала Катерина Іванівна.

 

О. О. Кривенко із Піщаного, що на Золотоніщині, згадував, як люди зі страхом обминали каврайські яри, бо в них, казали, ловили людей, щоб убити і з'їсти...

 

Житель с.Сидорівки Корсунь-Шевченківського району І.Дуплій свідчив: «Часто проявлялись звірині інстинкти. У селі не залишилось ні собак, ні котів...» Покійників перестали хоронити так, як це робилося раніше. Носили мертвих своїх рідних і близьких у мішках та ховали на цвинтарі. А було немало випадків, коли заслаблі родичі, не маючи сил дійти до кладовища, ховали покійника поряд із домівкою, частіше в садку. У багатьох селах стало незвично тихо. Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою, або ж опухлих, як колоди. Не гавкали собаки, не перегукувались півні. Навіть ворони не літали, тому що птахів перестріляли на їжу".

 

Явдокія Осадча з Корсунщини згадувала: "Я – кругла сирота, а кругом – голод. Мені було п'ять років. Я пристала до двох сліпих жінок, пішли ми по селах просити, щоб хто чого дав їсти. Я – попереду, а баби за мною, тримаються за мотузку. Люди мало що давали, то ми їли конюшину, липове листя. Кропиви знайти не можна було – всю вже поїли люди…

«

„Маторженики“ та цукерки з бурякової макухи

 

Тим, хто працював у колгоспі або на інших роботах, їсти давали прямо на місці роботи. Варили баланду (борошно з гичкою), кандьор або зжатірку (борошняна кулька) і видавали по шматочку (100 г) хліба з різного зерна, навіть з остюками. Інші їли, що бачили: траву, лободу, робили млинці з квітів акації, з пермелених жолудів, каштанів, їли кору дерев, солодкі корінці рослин, липовий цвіт, зернятка кісточки з абрикос, вишень, паслін, „калачики“. Варили кінський щавель, додавали липову тирсу, потім це підпікали й їли. Із маляси варили компот. Узимку варили куліш на воді й тирсі. Пусті товчені кукурудзяні качани – сушили, терли, пекли оладки, коржі. „Крадуть брицю та товчуть – маторженики печуть“, – такі вірші у часи голодомору складали самі колгоспники. До товченого листя липи або лободи додавали трішки борошна й випікали ці „маторженики“. Їли лушпиння з очистків проса – „м'якини“. Делікатесом вважалися вижимки з буряків – „цукерки“. „Хліб“ випікали з борошка, зробленого з перетертих жолудів із кукурудзою.

 

Який голод на смак?

 

Котлети-маторженики

 

"До відвареної лободи, щириці, лободи, подорожника або товченого листя липи додати трішки борошна. Перемішати. Зліпити коржики. Запекти в духовці».

 

БОЛЮЧІ СПОГАДИ

 

Людей рятували голови колгоспів

 

Були в часи голодомору люди, які, ризикуючи не тільки своїм життям, а й життям членів своєї родини, рятували інших. Так, у часи голодомору голова колгоспу с. Сабадаш Жашківського району Самсон Бачінський урятував дві тисячі селян. Перший урожай жита голова колгоспу не здав державі, а роздав селянам. 480 дворів через це змогло пережити голодні роки. І це в селі, яке до Жовтневої революції було найбіднішим у Жашківському районі. Ідея віддячити вже по смерті людині, яка врятувала село в голодні 1932—1933 роки, виникла у голови села Галини Янчук, і в листопаді 2011 року було відкрито пам'ятник.

 

Так, Ларіон Винник із с. Придніпровське (Мойсинці) Чорнобаївського району, у роки голодомору – голова колгоспу «Нове життя», щоб допомогти людям вижити, видавав із колгоспної комори відходи зерна разом із лузгою і сміттям, з яких у селі пекли оладки. Урятував сім'ю Степана Біди, виписавши для них 2 пуди зерна.

 

Марія Гайдамака з с. Топилівка Чигиринського району Черкаської області в роки голодомору допомогла вижити Ганні Чупис, її сестрі Марії та їхній сліпій матері, що опухли з голоду.

 

Дробот Яків Олександрович із с. Великий Хутір у 1930-их роках працював головою колгоспу «Незаможник». Завдяки йому під час голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Голова колгоспу роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Щодня зранку бригадири обходили село та доповідали голові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Також не допустив обшуків у односельців – буксирну бригаду вигнав із села. Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише з довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. У 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. У 1943 році чоловіка розстріляли нацисти.

 

Андрій Іванович Квітка з с. Богодухівка Чорнобаївського району, будучи головою колгоспу, влітку 1933 року для порятунку односельців скосив декілька десятин пшениці. Людям видали по 3 кілограми зерна. За доносом Квітку засудили до 15 років таборів за шкідництво. Судимість відбував в Омську. 2008 року за порятунок односельців від голодної смерті посмертно нагороджений орденом «За мужність III ступеня».

 

Колгоспний бригадир Йосип Козоріз із с. Великий Хутір Драбівського району врятував від голоду одинадцять дітей. Попри те, що у його сім'ї росло шестеро власних дітей, узяв до себе ще одинадцять сиріт та виходив їх.

 

Значківський (ім'я, по батькові не відомі) із с. Мойсинці (сучасне с. Придніпровське) Чорнобаївського району працював у селі лікарем. Допоміг вижити сім'ї Параски Тимофіївни Гам'янін та іншим людям у селі.

 

Кальченко Олекса з с. Шестеринці Лисянського району, працюючи колгоспним сторожем, дозволяв голодним односельцям збирати колоски на колгоспних полях.

 

Сумна статистика

 

Найбільше від голоду на Черкащині померло в таких селах, як Піщане, що на Золотоніщині, – 1658 осіб, с. Беркозівка Канівського району – 1560 осіб, у селах Бужанка та Почапинці Лисянського району – 900 та 1750 осіб відповідно. У селі Івахни, що на Монастирищині, – 1014 осіб. На Тальнівщині у с. Заліське голод забрав життя 1100 людей, у Сахнівці, що на Корсунщині, – 1100 осіб, с. Бирлівка Драбівського району – 895 осіб. У с. Стецівка, що на Звенигородщині, померло 820 людей. У Косенівці, Бабанці та Берестівці – 1227, 1000 та 983 людей. На Чорнобаївщині с. Кліщинці опустіло на 829 душ, Лебедин і Нечаїв – на 1700 та 999 душ.

 

Віддати шану невинно померлим у ті роки – це найменше, що ми можемо зробити. Тож поставте запалену свічку у вікні будинку 23 листопада в пам'ять жертв голодомору 1932—1933 років. Якщо раніше людей міг урятувати тільки шматок хліба, то зараз лише пам'ять.

 

Джерело – Вечірні Черкаси

Loading...

Додати коментар

Логін

 

slogin.info

Реєстрація

Реєстрація Користувача
або Скасувати